В далекому-далекому дитинстві, коли наш вівчур ще міг тягнути аж двоє санчат з нами, в ці дні ми з братом поводитися слухняніше, допомагали наносити дров під кухню, чемно пили гарячу гарбату зі свербивусу.
В повітрі вже пахло Миколаєм. Бабусі напікали "миколайчиків" - невеличкі медівнички, политі сметанковою помадкою...
Ми, щоби не наражатися на гнів бабусь і Святого Миколая, не втікали на совганку, не копали один-одного в кучугури - чемно ліпили снігура і навколо нього витоптували ритмічними кроками сніг, до хрипоти повторюючи слова пісні про Святого Миколая, яку ми неодмінно мусили виконати одного вечора, аби задобрити старенького...
Ми терляче, опікаючи до холоду губи, вихукували в лисах на вікні вічка, величиною, як 5 копійок, і старанно виглядали бажаного гостя. Але на вулиці тільки кружляли дуже гарні блискучі сніжинки, ніби з казки...
Іноді бабцям надокучало чекати, поки ми вляжемося і вони просили ще раз заспівати - може почує Миколай. І тоді ми з великим і найщирішим в світі ентузіазмом наповнювали тишу писклявими голосами:
Ой, хто-хто Миколая любить?
Ой, хто-хто Миколаю служить?...
Комментариев нет:
Отправить комментарий