На світлині: печера Млинки - шукайте на мапі України!
Якщо запаси нафти чи газу вичерпуються, то при правильному підході до утримання і догляду, - пам’ятки історії, природні ресурси (скелі в горах чи печери, наприклад), монументи, можуть бути невичерпні тисячоліттями. І навіть якщо „варвари” щось відіб’ють, то до цього будуть ставитися ще з більшою пошаною і повагою, як зараз до безрукої Венери Мілоської. Та й піраміди, кажуть, роз’їдені піском, поточені вітрами й розпечені сонцем за тисячі років, але натовпи бажаючих побачити піраміди тільки з роками зростають у кількості.
Туризм, у класичному його розумінні – справа сезонна й капризна: ну який лижний туризм без снігу зимою, чи який пляжний туризм холодного дощового літа? Тим не менше, саме ці два види туризму є найпопулярнішими. Але я хочу розказати про туризм без ризиків пов’язаних із погодою.
Це в першу чергу історичний туризм – храми, замки, фортеці, монументи від того що небо хмуриться стають не менш привабливими, а яскраве сонце часто заважає красивій якісній фотографії. А також екстремальний туризм. Від того, що сніг навколо, альпінізм у високих горах менш привабливим не стає, бо там завжди сніг (напротивагу лижним курортам, де то є сніг, то – „глобальне потепління”). Або печерний туризм. На вулиці хоч хурделиця, хоч тілоплавильна жара – в печері стабільна температура + 13, наприклад. Звісно людям, скоріше хочеться відпочити від повсякденної праці, побутових неув’язок і неможливості відпочити у шумних містах чи перед телевізором, у якому ніколи нічого цікавого не знайти скільки не переключай канали. А екстремальний туризм – це праця для м’язів, а історичний – для мозку, але це праця й інколи важка. Але втома від такої праці радісна, на відміну від часто одноманітної праці на роботі.
В Україні для такого туризму є всі передумови. На Україні збереглося досить багато пам’ятників старовини: фортець (Акерман у Білгород-Дністровському, Хотин, Кам’янець-Подільський і т.д.), замків (Ужгород, Мукачеве, Луцьк, Червоногород і т.д.), пам’ятників садово-паркового мистецтва (Умань, Олександрія в Білій Церкві й т.д.), старовинних церков (наприклад, єдина на всю Європу церква-фортеця в Сутківцях), палаців і т.д. та й для екстремального туризму безліч місць, наприклад: риболовля в Дунайських плавнях, мисливство в лісах на Волині, альпінізм у Криму, велотури, гірські походи Карпатами, Чорнобильська зона, печери. От на останніх і зупинимося.
Що ж таке печери? В першу чергу – це царство Аїда. Це місце під поверхнею, де Сізіф займається безглуздою роботою, яку виконати не можливо. Це місце днювання нічних мешканців неба – летючих мишей. Це місце, де ростуть сталактити й сталагміти, чим вони відзірняються мало хто знає, але достовірно відомо, що в одному слові є букви „м”, а в іншому – нема. А ще добре відомо, що там нема чого робити хору хлопчиків-клаустрофобів. Але з іншого боку стараннями Антонія Печерського в Україні багато освячених печер, що призначені служити господу Богу (Києво-Печерська лавра, Антонієві печери в Чернігів, Любеч та інші).
Печери – це природні утворення, пустоти під землею, які утворилися при виході магми чи розгарячених газів із нетрів землі на поверхню, або при вимиванні водою вапнякових і гіпсових суглинків. Здебільшого природні печери утворюються в пригірській місцевості під час росту гір. Проте є і рукотворні печери, як це в Інкермані у Крим на місці каменоломень чи Китаєвський монастир у Києві. Звісно є рукотворні Одеські катакомби, Керчинські, Аджимускайські каменеломні, теж підземелля, але створене руками людини.
Одним словом, бажаючим поближче познайомитися з підземним царством Аїда є де розгулятися в Україні. Взагалі, природні печери вважають восьмим чудом світу (щоправда восьмим чудом світу я би назвав людей, особливо тих які лізуть під землю, але то вже така справа). На природні печери дуже багатий не тільки Крим („Мармурова”, де проводять концерти, „Червона” та інші), Закарпаття („Перлинова печера”, де окрім сталактитів є кальцитові кульки, що нагадують перлини), Івано-Франківська область („Довбушева діра” в с. Космач, взагалі майже всі печери на Івано-Франківщині пов’язані з іменем Довбуша), Львівщина („Медова” на околиці Львова, та й взагалі підземний Львів – це окрема розповідь, „Страдчанська” біля села Страдча), на Буковині („Баламутівська” біля с. Баламутівка, де були виявлені наскальні малюнки первісних людей, „Дуча” одна із найдовших печер – 114 км. пройдених маршрутів, „Попелюшка”).
Але найбагатшим на печери й найдоступнішим регіоном для туристів все ж вважається Тернопільщина (Борщівський і Чортківський райони). Насамперед це „Оптимістична” печера в Борщівському районі. Чому вона „Оптимістична”, бо довжина пройдених шляхів у ній сягає 210 км. і вона наближається до „Озерної”. Довжина пройдених шляхів „Озерної” – 116 км. Якщо ці дві печери з’єднаються, то утворять одну печеру, яка за довжиною ходів може перекрити найдовшу із відомих у світі печер, що міститься десь у Америці. Звідси й оптимізм у спелеологів – мовляв утремо носа америкосам. „Озерна” печера зрозуміло чому так названа, бо тут є підземні озера, єдина така печера в тій області. „Озерна” поділяється на дві частини „Далеку” й „Ближню”. В „Ближню” пускають досвідчених туристів спелеологів, а в „Дальню” – із-за важко доступності, тільки професіоналів, як на мій погляд – психів, але, може, комусь приємно відчувати себе кротом і вести життя без сонячного світла.
Найпопулярніша печера на Тернопільщині „Кристалічна” поблизу села Кривче Борщівського району. Вона порівняно недовга всього 23 км і в ній можна ходити без гідрокостюма. Особливий наголос тут потрібно ставити на слові „ходити”. Туди привозять офіційні екскурсії. Там я ще бував у 8 класі школи. А в печері „Млинки” Чортківського району загальна довжина ходів 28 км. і вона використовується для навчання професійних спелеологів, тут проводяться змагання по спелеотуризму, і водять туристичні групи початківців.
Ну ось майже вся інформація, а тепер до діла. Збираєте групу туристів і обов’язково не повідомляєте куди їдемо, кажете: „Та в якісь печери. Треба взяти будівельні рукавиці з пальчиками, бандану на голову й кеди, яких не шкода, бо буде брудно ходити.” На здивовані погляди спокійно потискаєте плечами й кажете: „Мені так сказали, я ще там не був. Печера називається „Атландита”, це в Хмельницькій області, десь 40 км. від Кам’янця-Подільського.”
І ось весела група туристів на автобусі підкочується до окраїни якось селища із жартами на кшталт: „А хто із собою клаустрофобію взяв?” А хто вже досвідчений із знанням справи зауважує: „Там будуть такі місця, що протиснутися можна тільки затримавши дихання.” Або: „Щось ти в плечах заширокий, точно застрягнеш.” Але ви не вірите ні слову, бо як казав людожер Уйма із книги Дяченків: „Головне, щоб голова пролізла.”
На місці ви бачите сільську хатинку, поблизу якої на шнурку сушаться гідрокостюми – бруднющі, страх. Екскурсовод пояснює: „Їх спеціально не перуть, бо глина висихає і її легше вибити.” Звісно, дехто цікавиться – скільки разів у печері люди сходили під себе в ці гідрокостюми? – що у досвідчених викликає приступ сміху (повірте, коли будете у печері, вам буде не до цього).
Ось ви вже впхалися в гідрокостюм, на голові бандана з ліхтариком, руки в рукавичках і у вас такий вигляд, ніби ви працюєте різноробом на будівництві й місите глину (якщо не бетон) всім тілом (з голови до п’яток). Гід попереджує, щоб не брати із собою фототехніку (кожен хто там був розуміє чому), хіба що маленьку цифрову мильницю. Звісно, не у всіх є таке щастя. Тому, всі речі залишаються в автобусі. Ще попереджує, щоб усі сходили до туалету, а то всесвітній архітектор Туалетті в цих печерах не бував.
Печера, нам показуються на місцевий пагорб, – отам. Саме з цього пагорба спускається групка страшно замурзаних людей. Глина не тільки на гідрокостюмі, а й на обличчях. Таке враження, що всі задоволені, але втомлені настільки, що не до радості. Запитуєш когось: „Красиві печери?” На тебе здивовано дивиться замурзане обличчя: „Та я не приглядався. Печери, як печери.” „Мені сподобалося,” – несподівано добавляє він після паузи, - „особливо протискуватися кудись.” І відходить, залишаючи тебе в здивуванні.
У нас два гіда, які просять нас розбитися на дві групи під умовними назвами: „Сильна” й „Розумна”. Ті, хто уже бував у печерах скромно відходять у „Розумну”, а молоді гарячі тіла вимагають „Сильної” групи. Гіди ведуть нас на пагорб по стежині через густий підлісок і виводять на рівну площадку. І там ти бачиш скелю в якій, десь на висоті 3 метри від землі, вхід в печеру. Підійматися туди можна тільки по одному по шнурку (хочеш-не-хочеш, а скелелазіння в програму входить).
Гіди шикують вас один за одним на віддалі 1 метра і просять вивчити й запам’ятати задницю переднього: „Це все, що ви будете бачити протягом 4 годин і від чого залежить ваше життя!” – без сміху зауважує гід Ромашка. І ще наголошує: „Всі слухаються мене, що сказав – те роблять, без: „я не хочу, я не буду” і т.д. Говорити пошепки, щоб не лякати кажанів, бо вони перенощики різноманітних інфекцій і навіщо вам потім проблеми? (одразу згадується „Куджо” Стівена Кінга) Якщо загубив свою задницю, кричи: „Стоп!” За вами повернуться. І ще раз, якщо хочете вернутися живими, слухайтеся мене.”
Для деяких ці настанови звучать як: „Е, поговори собі!” А дехто вже розуміє, що влип не на жарт. Піднявшись по шнурку до дірки в скелі, заповзаєш навколішки й повзеш крізь троє металевих дверей до розщелини, де можна встати на повний ріст і де сказали чекати всіх інших із групи й головне гіда, чекати мовчки. Але там на тебе чекає сюрприз, щойно із печер вийшла ще одна група. А оскільки дірка в скелі одна їм потрібно чекати, щоб усі залізли до печери, а тоді вони вилізуть. І у вузьку, але відносно довгу, щілину набивається в результаті до 30 людей. Жарти, сміх. Ті, що залізли, питаються: „Як там?” А ті, що уже на вихід намагаються застрахати, розказуючи байки, наприклад: „Та ми тут чекаємо, бо один наш загубився в середині.” Або: „Та, ви там не пролізете, де ми лазили, застрягнете, точно.”
Ну, ось потрохи всі зайшли, і ось „Сильна” група уже десь зникла із своїм гідом. І тоді ми, „Розумна” група, проходимо ще метрів зо три, повертаємо за стінку й бачимо вузьку щілину біля підлозі, яка вкрита вогкою глиною (вологість у середині печер 80-100%). Щілина – це дві кам’яні плити на відстані сантиметрів 60 одна від одної і ти розумієш, оце і є справжній вхід у печери, а то, так – сіни. Ось за цією діркою і почнуться справжні печери.
Гід просить вимкнути світло на ліхтариках і в цілковиті темноті розказує історію про, як на мій погляд, батька тирана, який запирав малого сина в підвалі й заставляв копати там землю, щоб знайти печеру. Бідолашний хлопчик копати не хотів, а розважався тим, що кидав лопатку в землю. І раптом лопатка провалилася, і хлопчик хотів її дістати й провалився в печеру, де було багато соляних кристалів. І хлопчик кричав від захоплення і радості. Отак віднайшли цю печеру, а зараз включайте ліхтарики й вперед один за одним за мною.
Ти включаєш ліхтарик дивишся на цю дірку й подумки клянешся, що більше ніхто й ніколи тебе не втравить у таку авантюру. Що ти був останнім дурнем, коли згодився на печери.
Ну а далі все просто. Пролазиш і чекаєш поки інші пролізуть. Якщо в когось не виходить, передній за руки витягує із дірки між кам’яними плитами, благо на вогкій глині ковзати легко. Інколи щілини такі вузькі й довгі, що зводить всі м’язи, поки ти якось по міліметру намагаєшся протиснутися кудись у невідомість. А інколи підземний зал такий великий, що ліхтарик ледь вихоплює із темноти стіну навпроти. А ще й гід знущається. Якось став так неприродно і каже: „Ви лізьте сюди,” – показує на вузьку дірку біля самої землі, – „але без мене. Тримайтеся лівої стіни.” І ось ти першим лізеш і дірку, лівою рукою намагаєшся не загубити стіну, але здається уже скоро виповзеш, і в цей момент упираєшся головою в задницю гіду.
Влізли в одну підземну залу і тут Ромашка, гід, просить виключити ліхтарики й розказує сльозоточиву історію. Була дівка, красуня. За нею упадали два хлопці. Вона сказала, що хто пройде цю залу й повернеться, за того й вийде заміж (у красунь завжди якісь звихнені бажання).
Пішли вони в печеру. Почали хлопці залу проходити. Один провалився, а інший зрадів і не допоміг йому вибратися, а кинув напризволяще. Але вже в кінці залу сам провалився. Вони обидва загинули (видно у красуні були види на когось третього). З тих пір їхні душі бродять печерами. Той, що загинув першим, – Білий спелеолог – допомагає живим. А інший – Чорний спелеолог – заважає. І раптом кричить: „Ай-ай, мене хтось за ногу схопив.” Всі починають шукати вимикачі на ліхтариках, загоряється світло, а гіда ніде нема. Коли всі починають сміятися – появляється з якоїсь дірки задоволений Ромашка.
Підвів гід до аркового проходу в підземний зал і каже: „Коли будете проходити через арку, треба загадати бажання, але тільки одне.” Ну, люди зібралися серйозні, й кожен, проходячи під аркою робить серйозне зосереджене обличчя, а інші перебирають у пам’яті все, що важливе в житті, для них. Коли пройшов останній гід каже: „Не знаю, що ви там загадували, але бажання у вас мало бути одне – вийти звідси живими.”
В одному залі гід заставив проповзти навколішки до виліпленої із глини книги й заприсягнутися, що ти ніколи не заподієш шкоди ні цій печері, ні кристалам, ні кальцитам. В печерах кристали максимального розміру сантиметрів 10. Кажуть найбільші вже туристи розтягнули. Хоча цінності в них ніякої, просто на згадку про печери. Та й за словами гіда, в деякі печери не пускають туристів-екстремалів, щоб зберегти для наступних поколінь кристали. Але коли ти вже там розумієш хлопця, який не помітив краси печер, бо окрім думок як кудись пролізти й коли ми звідси виберемося – ніяких. Не до краси.
На виході гід перший проліз у дірку й, коли виповзав наступний турист, затискав його голову між колінами й мастив обличчя глиною – проводив посвячення в спелеологи (ось чому всі поверталися такими замазурами). Коли всі вилізли, було не до радості. Хотілося скинути гідрокостюм, помитися. А все тіло боліло від повзання й на животі, й на колінах. Таке враження, що й ходити толком розучилися.
Ввечері, коли вся група зібралася в кафе „Під брамою” в Кам’янці-Подільському – всі були стомлені й нежваві. Розмови велися без живчикового задору, а так більше звучали фрази: „Мені більше до вподоби ходити, а не повзати,” „А я в тій дірці ледь не застряг, мене Ромашка за руки витягнув,” „А я ще би пішла туди з ночівлею.” Одним словом, кому пороги, а кому роги…
Одна дівчина порівнювала цю печеру („Атлантиду”) з печерами в „Млинках”, де вона вже побувала. І розказала таку історію. В „Млинках” є така щілина куди заповзаєш десь під 45 градусів догори. А ось за тією щілиною є вертикальна дірка. Треба в неї втиснутися і тримаючись ногами й руками за стінки сповзати вниз, а потім зіскочити в зал, десь із висоти двох метрів. І коли дивишся вверх, звідки ти впав, розумієш звідки ти на світ взявся. Зал, так і називається – Родильний.
Наступного дня група поїхала з Кам’янця в „Кристалічну” печеру, де повзати не треба було, можна було півзігнутим ходити, й повернулися страшно розчаровані. Затягує ця справа: появлятися на світ із дірки темного царства Аїда.
Тому, хто хоче себе випробувати – милості просимо в українські печери. Тільки не забудьте потренуватися дома проповзати під стільцем або під табуреткою, а то всі м’язи будуть боліти. Єдине, що вам обіцяю, - повернувшись до міста й усівшись за свої комп’ютери ви будете відчувати приємну фізичну втому й невимовно тиху радість, що знову родилися на світ із вузької щілини печери.
Багата Україна на туристичні місця. Й туризм можна вибрати собі до душі, кому екстрим, а кому – аквапарк з теплим тапчаном, а ще комусь – вилізти на стіну фортеці й уявляти себе Ланцелотом (по стінах, майже у всіх фортецях, ходити заборонено, але ми нікому не скажемо). Мандруйте Україною.
Хайвей
Комментариев нет:
Отправить комментарий